Хліб - найбільший скарб
Дитячі спомини пахнуть бабусиним хлібом…Таким пишно-золотим, з золотавою скоринкою та невимовним смаком дитинства. Пахне радістю і безтурботністю, а ще - першою відповідальністю: бо тільки-но бабуся починала місити тісто, ми, малі, мліли в куточку коло печі і з нетерпінням чекали, коли нарешті підійде в діжці пишне хлібне диво, коли ж бабця розкладе його по «хвормах» та гордо вручить тобі пензлик з чорно-білого пір’я та кухлик з розбитим в ньому яйцем і скаже: «На, маж, тилько хутко, бо в печи вигорає».
Вже будучи дорослою, запитувала в бабусі, як їй вдавалось створити таку досконалу рецептуру духмяного смачнючого хліба? А вона, ледве усміхаючись кутиками губ, відповідала: «Бо я відаю, дитино. Я не пам’ятаю, що вчора їла, які там вже рецепти! Я все давала «на око»: тісто треба «прочуствовати» в руках, в пальцях – щоб не було забите, але й не рідке, щоб не липло до рук….Просій муки, а перед тим, як сіятимеш, заколоти дріжджі з цукром, і потрохи розчиняй, доливай воду, тилько не крепко гаречу, щоб не запарилось, не забудь посолити, а в кунці дай трохи голію».
Скільки «трохи» треба тої олії? Яка температура води має бути, щоб ті дріжджі не запарились? Одному Богу відомо, скільки разів мій хліб по бабусиному «рецепту» був недосолений-пересолений, недопечений-перепечений, скільки разів «сідав», але я не здавалася, бо так хотілось почастувати маленьку донечку тим запашним диво-хлібом з мого дитинства.
Тільки бабусі відомо, скільки разів я кликала її гучним: «Ба! Гляньте, не загусто замішено, не зарідко розчинено, не занадто підходить, не час виймати?» І бабуся, терпляче, коли з усмішкою, а коли з неабиякою серйозністю вислуховувала всі мої тривоги і давала безцінні поради.
Але раптом бабусі не стало…Спершу за чорним горем не видно було ніякого просвітку, нічого не тішило і, здавалаось, що не буде тішити ніколи: ніби величезна брила відкололась від душі і попливла назавжди у минуле, а всередині було порожньо і темно.
Аж одного разу маленька донечка попросила: «Мама, хочу хлібчика.Ні, не такого, як з магазину, такого, як ти печеш!» І я спекла , і хліб, на диво, ….вдався: пишний, високий, випечений і з такою ж золотавою скоринкою, як у моєму дитинстві! «Вдався, вдався, вдався….» - стукотіло серце, а на очі наверталися сльози вдячності…
Дякую бабусю, за теплі дитячі спомини, за солодкі миті безтурботного дитинства під Вашою опікою і за рецепт хлібного дива з найпростіших інгредієнтів, замішених на великій любові безмежного серця.
Тепер я нарешті зрозуміла, що Ваш хліб був такий смачнючий тому, що Ви домішували свою щиру, безмірну любов до нас. Тепер я знаю Вашу досконалу рецептуру і передаю її своїй доні, яка невміло, але досить рішуче гамселить малими кулачками тісто в мисці. Хоча їй лише 6 років, але вона вже досить добре на свій вік просіює борошно, знає, що перед тим, як формувати паляничку, потрібно ретельно змастити руки олією, а ще вміє так намастити хлібину, щоб запечена скоринка засяяла золотом.
Ваша правнучка, користуючись сучасними гаджетами, точно відмірює 1 кг борошна, 25 г дріжджів і навіть 2 г солі. А ще знає, скільки потрібно налити води та олії в мірну склянку, щоб тісто «не липло до рук» і «не було забитим». Вона ще зовсім дитина, але підсвідомо розуміє, що найважливіший інгредієнт – це безмежна любов до тих, для кого випікаємо цю смакоту.
М’яких хмаринок Вам, дорога бабусю. Не хвилюйтеся, - ми з Вашою правнучкою відродили Ваш рецепт бездоганного хліба, він живий і буде жити, як і добра пам’ять про Вас.