Випускниця Піщанського ліцею Марина Качан та її робота "Полісся", яка посіла 3-тє місце у номінації "Журналістика" конкурсу "Юні літератори Волині 2023"
Село на Поліссі
Полісся… Милий кожному серцю волинський край! Край предковічних дубів, таємничих озер із облудними берегами. Волинь… «Ведмежим закутком» називали колись цей чудовий край. Життя людей було відірване од світу лісовими хащами та непрохідними болотами.
«Пів Полісся вода залила, тільки де-не-де хутір самотній, тільки де-не-де клаптик села», - співалось тоді у пісні. І дійсно, воно було так, бо південно-західна частина області – край озер.
Я щаслива, що мені судилось народитись і жити саме в цьому чудовому куточку Волині, у краю Шацьких озер та лісів. Мальовнича природа цього краю не тільки сьогодні манить до себе людей інших регіонів країни, вона була привабливою і багато років тому, коли польський пан Гутовський, облюбувавши собі місце на березі мальовничого Піщанського озера, наказав будувати маєток.
І піднялися над озером гострими шпилями панські будівлі. А неподалік, мов грибочки, вилізли із землі хати селян.
Приїхав Гутовський із Холмщини і привіз із собою селян-кріпаків з села Пяски. Під впливом місцевої говірки назва села змінилася на Піща.
На протилежному березі озера, на пагорбі, виблискує куполами церква Казанської Божої Матері, побудована у 1801 році. Уже більше двох століть їй, а богослужіння не припинялося. Досьогодні жителі села святкують усі релігійні свята, підтримують традиції та звичаї своїх односельців, котрих уже немає серед нас.
Село розбудовується, молодіє, живе, поєднуючи сучасне і минуле.
Виконуються й календарно-обрядові дійства, які започатковані попередниками і передаються із покоління в покоління.
Навесні, на Сорок святих, 22 березня, випікають жайворонків і роздають дітям, а ті в свою чергу, знайшовши там копієчку, носять її при собі аж поки не почують першого кування зозулі, на добро, на довгий щасливий вік.
А яка радість охоплює дитячу душу, коли на Великдень потрапляєш на «церковні дзвони»! Мелодія церковних передзвонів лине увесь час, поки немає богослужіння, усі три дні. І біжить дітвора наввипередки, щоб подзвонити «на гречку», «на просо», на щастя, на добро.
Літо приносить ще одне традиційне сільське свято – Івана Купала, яке припадає на 7 липня. З давніх-давен до села на це свято сходилась молодь із усіх сусідніх сіл, зараз уже менше, бо почали святкувати у себе. Цього дня влаштовується масове гуляння. Як і колись, дівчата йдуть у поле плести вінки із польових квітів, загадують бажання, а ввечері пускають ці вінки на воду, промовляючи:
«Ой, плень, віночку, прудко за вудою
На щестє, на долю мелуму зу мною».
Плели цього дня і коси з льону, які потім, ввечері, кидали у купальське вогнище, щоб коса дівоча була довга та пишна.
А хлопці у цей час звозять хмиз та різне сміття від будівель на берег озера, де має відбуватися свято, і складають Купалницю (купальське вогнище). А ще із лісу привозять «деревце», найчастіше березу, яке дівчата, повернувшись з поля, прикрашають стрічками, квітами, а ввечері довкола водять хоровод, а потім спалюють у вогнищі.
У післяобідню пору всі жителі та гості села збираються на березі озера. Тут влаштовуються ігри, розваги, концерт місцевого самодіяльного колективу або ж запрошеного із району.
Коли починає сідати сонце, із протилежного берега озера пливе у човні Іван Купало із русалками, яких у інших човнах охороняє «нечисть». Зійшовши на берег, «нечисть» ллє водою у натовп людей, звільняючи дорогу для Івана Купала та русалок. Іван в українському національному вбранні, на голові вінок із жита – символ добра й достатку – поважно виходить із човна і бере на руки головну русалку – найвродливішу, найпрацьовитішу дівчину із молодіжної громади – і виносить на берег. Усі русалки у білих довгих платтях, на голові у кожної вінок із польових квітів, у головної русалки вбрання різниться – воно більш пишне.
Гості свята, що прибули у човнах дуже бажані, їх зустрічають хлібом-сіллю на вишитому рушнику, оплесками, радісним криком. Вони ж вітають усіх присутніх зі святом. Іван Купало із головною русалкою іде запалювати вогнище, попередньо говорить такі слова:
Вогонь – частина сонця на землі.
Тож пора запалити Купалницю,
А вам усім здоров’я побажати.
Старші жінки у цей час співають купальських пісень:
Ой, темна нічка Купалочка
Не виспалась Наталочка.
Ой люлі,люлі, дитя, спати
Вражая мати пішла грати.
Вражая мати пішла грати,
Дівкам Купала розводити…
Молодь веселиться, аж поки горить вогнище. Коли воно вже згасало, юнак із дівчиною, взявшись за руки, перескакували через вогонь, щоби очиститися від «злого ока» та перевірити на міцність свої почуття. Побратися молодята могли лише восени, адже тоді починалася пора весіль.
Весілля могло відбутись тільки після згоди молодих і їх родин на шлюб. Йому передували: сватання, домовини і заручини.
Сватати дівчину вирушали пізно ввечері, щоб на випадок відмови зберегти сватання у таємниці. Після традиційних вітань кликали дівчину і запитували її згоди на шлюб. Відповідь нареченої була обов'язковою і вирішальною. На знак згоди сватів перев'язували рушниками. Нареченого дівчина перев'язувала хусткою. У випадку відмови старостам підносили макогін. Після сватання відбувалися заручини і домовини .
На заручинах обов'язковими були перший посад молодих і обмін подарунками. У призначений для заручин час батьки і родичі молодого, зайшовши з хлібом в хату молодої сідали до столу. Дружко брав рушник і накривав хліб, на нього клав руку молодої і молодого і перев'язував їх рушником. Після цього наречена перев'язувала рушниками старостів і обдаровувала всіх присутніх родичів молодого хустками, сорочками і полотном. Після заручин ні дівчина, ні хлопець не мали права відмовлятися від шлюбу. Відмова сприймалися як образа, тому їх треба було матеріально відшкодувати.
На домовини приходили лише чоловіки: батьки, родичі і друзі. Мета їхнього приходу – домовитися на котру годину приходити молодому до нареченої, щоби здійснити викуп і прямувати до вінчання.
Весілля починалося із запрошення гостей. Молоді особисто відвідувала родичів і запрошували на весілля.
Напередодні весілля, в дівич-вечір, випікали коровай як нареченої, так і нареченого. Пекли коровай одружені жінки, які були щасливі у шлюбі, їх називали «коровайниці». Збиралися вони або в домі хрещеної матері, або ж у домі наречених. Приходили молодиці святково одягнені, приносили усе необхідне для короваю: цукор, яйця, молоко, борошно…
Поки тісто рухалося, господарі частували коровайниць, а вони в свою чергу співали пісень про щасливе сімейне життя.
Молодиці виробляли коровай, а господар розкладав вогонь у печі, і тут жіночки співали:
Наша піч регоче,
Короваю хоче.
А де той господар,
Що просив на коровай?
Обіцявся меду дати,
А його не відати. ...
Найбільш хвилююча мить була, коли діставали коровай із печі. Якщо коровай був гарний, верх рівний, гладенький, то й життя молодого подружжя буде таким, а траплялося так, що він тріскав – це означало розлучення, якщо підгоряв чи був похилений, безбокий, – нещасливе життя.
Найбільш пишною обрядовістю відзначався весільний день. Одягали молоду дружки в супроводі пісень, а потім слід було заховати її у коморі. Молода і молодий обов'язково мусили мати нову сукню і сорочку. Вмисне до весілля шили або купували одяг, який зберігали і шанували впродовж усього життя.
Молодий приходив додому молодої зі своїми родичами, боярами. Перед дорогою батьки нареченого обсипали "на щастя" зерном, обов’язково житом – на добре життя і дрібними грішми – на достаток. Гості молодого, коли прибули на подвір’я до молодого співали траційних пісень:
Ой, знате, знате цигане в хате,
Що ни віходять зєтя вітате.
Або ж :
Ше ваше хата ни метьона,
Ше ваша дівка ни плетьона,
А ме вам хату заметемо,
А ме вам дівку заплетемо.
Це було для батьків і гостей молодої образливо і вони у відповідь відспівували, що у них усе прибрано і дівка заплетена.
Воходили батьки дівчини, вітали гостей і запрошували до хати. Дружки виводили молоду із комори, а жіночки(гості із двох сторін) співали:
Ступела Ольочка на пуриг,
Махнула рушничком навпірид.
Кланяйся, Ольочко, низенько,
Шоби було хурушень.
Тоді ж відбувався викуп молодої. За неї дружки вимагали високу плату, а бояри мали її викупити для молодого. Також здійснювався викуп місця молодят під іконами та розплітання коси молодої під вінець. Розплітати мав косу молодший бран нареченої, якщо у неї його не було, то це виконував хтось із її родичів.
Ступе, ступе, менший брате, на стулець,
Рузплитате русу косу пуд вінець.
Перед вінчанням дружко забивав посаг над іконами, де мали сидіти за столом молоді,
Ой, летіле гусонькє чириз сад
І пітале в Ольонькє на посаг.
Ой, а що вам, гусонькє до того,
До мойого посаженька славного.
Після цього діти тричі вклонялись батькам, а вони ж благословляли їх і молодята у супроводі гостей вирушали до вінчання. Батьки молодої знову обсипали дітей житом і грішми.
Посипай, мате, жетом,
Посипай, мате жетом
Ше й хорошим жеттьом.
Коли «весільний поїзд» вирушив до церкви, то жіночки знову заспівали:
Ой мої темні вороженьки,
Не переходьте дороженьки.
Нехай перейде батько-мате
Ше й та рудена, шо є в хате.
Повертаючись із вінчання знову заспівали:
Обманули попа, як малого хлопа.
Далие трисок жменю – він схував в кішеню.
Молодята поверталися із церкви, батьки їх зустрічали і підносили хліб і мед та запрошували до столу на частування.
Восени починався й період вечорниць. Коли закінчувалися всі польові роботи, на Дмитра (у листопаді) збирались старші жінки окремо, а молодь окремо. Майже на кожній вулиці проходили вечорниці. Хтось брав ковритки, хтось тканину і нитки для вишивання, хтось в'язав шкарпетки. Розкладали вогнище в печі і сідали довкола, бо було темно, а електроенергії ще не було. Також приходили хлопці. Хтось приходив поговорити і потанцювати, хтось на побачення до дівчини. Господиня пригощала гостей пампушками. На вечорницях знаходили своє кохання. Всі присутні співала народних пісень: "Ой піду я понад лугом", "Цвіте терен", "Розпрягайте хлопці коней", "За туманом нічого не видно". Найпопулярнішою була:
Ой у полі нивка, квітка материнка.
Там дівчина жито жала сама чорнобривка.
Жала вона жала, сіла спочивати.
Їхав козак з України, мусив шапку зняти.
Мусив шапку зняти, добрий день сказати.
"Помагай же тобі, Боже, пшениченьку жати…"
Наші дівчата полюбляли ворожити. У день великомучениці Катерини (7 грудня) дівчата "кликали Долю", ворожила на щасливе заміжжя. Вони сходилися до однієї з хат, де зимовими вечорами влаштовувались вечорниці. Там варили пшоняну кашу. Коли сутеніло, загортали горщик з кашею в рушник і виходили до воріт "кликати Долю". Кожна дівчина по черзі гримала товкачем об ворота і гукала: "Доле, ходи до нас вечеряти". Потім прислухалися, чи не чути десь у селі якихось голосів, чи "одізвалась Доля". Також вирізували гілочку вишні і ставили у воду. Якщо вишня розпуститься до Різдва, то цього року вийде заміж.
Також ворожили 13 грудня, на Андрія. Набравши в жмені насіння конопель, дівчата вибігали на подвір'я і, розсипаючи його, промовляли:
Я, святей Андрію, конопелькє сію.
Дай же, Боже, знати з кєм вісілля грате.
Я, святей Андрію, конопелькє сію.
Запаскою вулучу, бо я замуж хочу.
Робили це переважно ввечері. Також кидали чоботи через хату, в яку сторону носком повернеться, в тій стороні заміж і вийдеш.
До Різдва готувалися заздалегідь. Мили, білили, прали і прибирали в хатах, заготовляли дрова і для худоби корм.
На святвечір намагалися приготувати 12 пісних страв. Обов'язковими були узвар і кутя. На святий вечір колядували.
В селі Піща цікаві традиції побуту. Це стосувалося жінки, яка чекала народження дитяти. Селяни вірили, що заборони споживання певних продуктів, прохання не дивитись на деяких звірят, уникати зустрічі зі сліпими і хворими могло вберегти майбутню дитину від поганої долі. Це пояснюється тим, що нібито вада інших могла перейти на дитину. Жінки свою вагітність приховували якомога довше, щоб ніхто не врік і не тяжко було родити.
Коли вагітна жінка відчувала, що от-от народить, чоловік кликав бабу-повитуху. В хаті, де жінка народжувала, відчиняли всі замки, вікна, двері та розв'язували всі вузли: щоб дитині легше було прийти на світ. Також пологи супроводжувались різними примовляннями. Баба- повитуха дивилася у вікно, і лише вона могла бачити новонародженого долю. Якщо доля була хорошою, то повитуха про це казала, якщо ж вона бачила щось погане, то відповідала, що нічого не бачить.
Також були обряди, пов'язані з першим купанням. Щоб дитина росла здоровою, її купали в свяченій воді. Крім того, хлопчику до води клали дев'ясилу, "щоб сильним був", дівчинці додавали меду, квітів, молока, "щоб гарною була". Кожен, хто приходив до хати під час першого купання, мав кинути до купелю монету "на щастя".
Також в селі і до нашого часу існують переконання, що новонароджену дитину, особливо хвору чи кволу, слід якнайшвидше охрестити. Під час хрещення у церкві дитині давалося ім'я. Батьки самі називали свою дитину, орієнтуючись здебільшого за церковним календарем або робили це на честь батька чи діда.
Звичайно, розповідати ще можна довго-довго, адже є про що, бо на цьому життя і традиції, звичаї, обряди не закінчуються,..
Та ось війна, яка ввірвалася у наше життя, життя українців, забрала у нас усі веселощі дійств, подій, забрала радість, а принесла нестерпний біль, море сліз… Але я вірю, що цей жах скінчиться і прийде довгоочікувана ПЕРЕМОГА. Вона поверне нам бажання жити, творити, радіти, зберігати й продовжувати звичаї і традиції нашого народу, нашого села, родини…
Я дуже рада, що знаю і вмію співати ті пісні, які співала моя бабуся та прабабуся, що не перервався той ланцюжок, який зв’язує мене і моїх однолітків з минулим. І я впевнена, що він не перерветься, бо у наших душах є почуття гордості за свій народ, за своїх односельців, які у важкі часи зберегли усі ті пісні, дійства і передали нам. Нехай вони будуть спокійні, ми свято берегтимемо їх і передамо своїм нащадкам!