Знайомимося далі з творами переможців конкурсу: Орест Галенза "Світлий образ моєї бабусі"
Я багато часу проводжу за комп’ютером, хочу пов’язати свою професію з програмуванням. Тому часто бачу, як внуки роблять своїх бабусь блогерами, показують їх в різних ситуаціях. Цікаво, щоб сказала про це моя бабуся? А може, і вона була б не проти. Гадаю, що у нас були б незвичайні сюжети. Та на жаль, її вже немає. Мені було всього неповних 4 роки, коли її не стало. Світлий образ бабусі все частіше зринає у пам’яті й ніжним теплом гріє мою душу. Тому дуже хочеться написати про неї, щоб у далеких засвітах вона знала, що пам’ять про її життя жива.
Бабусю було звати Анастасія. Вже саме ім’я здавалося мені величним, хоча вона була маленькою на зріст, тендітною, а розум мала багатий. Стільки як вона знала і розповідала, треба було б багато письменників, щоб про все це написати. Народилася вона ще до Другої світової війни, жила в простій селянській сім’ї. Була серед дітей найстаршою, тому коли помер її тато, мій прадідусь, велику частину роботи взяла на свої плечі. Їй приходилось і косити, і орати, виконувати і чоловічу, і жіночу роботу. Вчилася ще «за Польщі», закінчила 7 класів, часто згадувала, що перед уроками виконували марш Домбровського. Тому й добре знала польську мову і співала нею пісеньки.
Моя бабуся жила в селі, яке розташоване біля лісу. Тому часто туди ходила. Вона казала, що ліс по-особливому ставиться до людей, які його люблять, і все, що в ньому є, він їм дарує. Бабуся дуже любила збирати гриби, ягоди, лісові горіхи та лікарські трави. А знала тих трав силу-силенну. Ще й досі відчуваю запах сушених трав, цілі в’язки різного зела висіли на горищі. Бабуся Анастасія казала, що горіхи, зібрані в лісі, мають чудодійні властивості, які наділяють людину силою та міццю на цілий рік. Тому так необхідно було ходити саме в ліс по горіхи. З раннього дитинства вона вивчала лісові та лугові трави, що були помічними, коли ліки не були доступні. Не раз сидячи зі мною та співаючи пісень, особливо про якусь квітку чи дерево, вона одразу розповідала про їх значення для людини та навколишнього середовища. Пригадується пісня про калину, яка зачарувала з перших рядків. А ще бабуся дуже любила різні приспівки. Приспівувала їх до всього, вони були такі веселі, а іноді й лячні. От таку співала:
Кум-кума, позич полотна,
Дитина вмерла,
Лежить під столом,
Накрита постолом..
Хоч мені не все було зрозуміло, але бабуся завжди посміхалася, коли я їх переспівував. А ще як годувала мене малого, то співала таку:
Лізла баба по драбині
І упала межи свині,
Цюк-цюк, ти малий пацюк…
Може, вона співала її, бо я дуже любив їсти руками і не хотів брати виделку.
Згадую, як бабуся любила квіти, особливо жоржини, їх у нас біля старої хати було багато. Їхні голівки були схожі на маленькі сонечка. Жоржини розросталися цілими кущами, що серед них можна було заховатися, коли хотіли за щось посварити. Біля тих квітів бабуся посадила зелений виноград і казала, що «поки гроня не почнуть шептати «з’їж», то їх не можна зривати. Але ж мені завжди хотілося зірвати їх раніше. З другої сторони будинку росли конвалії. За ними малина. Я не раз вистрибував у вікно в ту конвалію і нехотя топтав її. Бабуся казала, що їй шкода не так ті квіти, як те, що я падав у малину і міг поранити руки чи ноги. Звичайно, вона хвилювалася за мене, але ж пом’яті квіти теж турбували її.
Краса душі моєї бабусі від краси і багатства природи. Це виявлялося і у вишиванні, яким вона любила займатися. Скільки тих рушників, картин, а доріжок, що прикрашали стіл, стіни, вишито хрестиком і гладдю. Ще було багато маленьких хустинок із надписами на кожній, кому має бути подарована. Який же красивий одяг вміла шити бабуся, адже мала швейну машинку. Шила швидко і вправно своїй сім’ї та тим, хто приходив із проханням. Багато чого залишилося у нас у великій скрині, яку бабуся отримала також у спадок. Я не раз малим потайки від бабусі добирався до неї, хотів відбити замок, тому мав і побиті пальці.
Бабуся любила поратися по господарству, а воно було велике. Тримали двоє коней, дві корови, свині, вівці, багато курей, індиків і гусей. Пам’ятаю, як один гусак все ходив за бабусею навіть до магазину, був як собака, інколи міг і вкусити. Всьому цьому треба було дати лад. А ще ж і мене глядіти. Проте вона з усім справлялася. Як же цікаво було, коли бабуся придумувала спосіб, щоб занести коням водички і забавляти мене. Набере у відро води, посадить мене на плечі і йдемо так від колодязя до клуні. Напоїть коней. Потім я їй кажу: «Бабусю, а як же я тебе назад понесу?» Вона з усмішкою відповідала: « Почекаємо, коли підростеш». Тепер я розумію, як їй було мене носити на плечах. Бабуся ходила зігнута, бо важкі пологи (мала п’ятеро дітей, з них двоє померло) та сільська праця далися взнаки.
Я запам’ятав бабусину хустку, коли вона її зав’язувала, то дивилася в дзеркало. Її зеленаві очі посміхалися, хоч на обличчі посмішки не було помітно. Волосся темно-попелясте, без сивини. Я ще запитував: «Бабусю, чому ти стара, а волосся молоде?» Вона посміхалась і казала: «Бо я мию його в любистку». Хустина так лагідно була пов’язана на голові, що мені здавалося, що бабуся свята. А ще як почне проказувати молитви, то так і хотілося сидіти й слухати. Моя мама зберегла багато хусток, які залишилися від бабусі і прабабусі. Я попросив у мами одну хустинку, і як приємно, коли її зав’язую на голову під час тренування. Хоч бабусі немає, а її речі дорогі серцю. Коли не стало бабусі, я, малий, не один раз, як бачив чужу бабусю в хустині, приводив її у двір. Так мені не вистачало тих розмов, мудрих порад і тепла бабусиних рук.
Я дуже любив бабусин колодязь, на який вона ніжно казала «журавлик». Вода в ньому навіть у найспекотніший день була прохолодна і свіжа, бо там било джерельце. Сам «журавель» височів біля колодязя як поважний сторож, що аж калина, яка росла біля нього, здавалося, боїться. Кущ калини розкішний, бо волога щоразу живила його. Які ж смачні бабуся готувала з ягідок пиріжки й напої. Калина й досі нагадує нам про це.
Моя бабуся вставала завжди з сонечком, казала, що обов’язково треба з сонечком привітатись, а воно передасть привіт для Бога, і день буде добрий.
Пройшло вже десять років, як бабусі Анастасії немає, а вона у наших серцях назавжди. Безмежно люблю тебе, моя рідна бабусю…